«Носій душ» досліджує свідомість як інтерференційний візерунок між вимірами. Старий чоловік у сновидінні — не людина, а міст: антена, що приймає та передає стани сутностей, які приходять у світ і залишають його. Його голова — брама, крізь яку вони спостерігають за реальністю. Ця алегорія відображає гіпотезу, що мозок — не джерело свідомості, а її провідник, квантовий інтерфейс, пов’язаний із космічними циклами. Його втома нагадує: передавання свідомості потребує енергії та виснажує «міст». Переданий стан — всепоглинальне співчуття. Я дивилася на старого чоловіка й відчула, як його втома переходить у мене. Його мінливі обличчя відбивали незліченні долі, сповнені давнього, безособового болю. Крізь них проступала тривога через страждання інших — наче кожна душа залишала невидимий слід, що тягнув мене до себе. Це було болісне, гіпнотичне тяжіння: спостерігати за змінами, відчувати їхню вагу й усвідомлювати, що я лише спостерігачка, яка не може допомогти. Ці емоції були крихкими, майже невловимими. У співчутті жила дивна, безнадійна краса — наче навіть біль і втома були необхідні для руху чогось більшого, недосяжного для мого розуміння.